Борис Харчук Планетник Книгу
Планетник - Харчук Борис читати онлайн. Скачати в форматі: txt, jar, fb2, epub, doc. Борис Харчук ПЛАНЕТНИК Повість - легенда Мене перекинули агрономувати під Славуту. В электронной библиотеке Альдебаран можно скачать книги автора Борис Харчук бесплатно. Читать онлайн - Харчук Борис. К странице книги: Харчук Борис.
Надгробок письменника Народився року в селі (нині ) в родині. Навчався в Учительському інституті у, де одним із його педагогів був. У 1954 році закінчив та Вищі літературні курси в при Літінституті імені Горького. Працював спочатку, потім був завідувачем преси, першим редактором дитячого журналу. З на творчій роботі.
Жив за часи Другої світової війни. Тоді пізнав і приниження, і знущання, і голод. Найкращим подарунком для малого хлопця був зошит. Писав фантастичні твори. « Він починав з віршів, підготував навіть цілу збірку, але швидко зрозумів, що покликанням його є проза. Влітку 1954 року викладач української літератури педагогічного інституту О.
Данисько привів свого випускника в літературно-меморіальний музей І. П. Котляревського і рекомендував на посаду наукового працівника.
Там невдовзі він і розпочав писати свою першу повість «Йосип з гроша здачі» (в первісному варіанті вона називалася «Йосип з копійки здачі»). Робоче місце Харчука директор визначив за столиком біля вікна, що виходило на Першотравневий проспект. На столик Борис поклав велику сіру теку, яку приніс із собою, — там були його рукописи, туди складав він і аркуші першого прозового твору. Своїм колегам по музею він розповідав про своє бідне дитинство, матір-селянку, про Волинь, яку любив понад усе. Одного разу його обурила поведінка директора музею, який необачно осмілився штовхнути Харчука на конфлікт з неугодним йому працівником.
Борис Микитович дав йому гідну відповідь. Потім, коли був вільний час і не було директора, він читав свою повість і вислуховував поради та зауваження.
Проза його все більше й більше захоплювала, і він наполегливо працював над повістю, яку згодом і закінчив. У 1955 році він перейшов до редакції «Міліцейського свистка», але й там довго не затримався: у 1956 році журнал «Дніпро» опублікував повість «Йосип з гроша здачі» і його запросили в Київ.
Там він працював у ЦК ЛКСМУ — завідував сектором преси, редагував журнал «Малятко», пізніше — був відповідальним секретарем журналу «Знання та праця». » Уже перша повість (окреме видання 1957 р.) стала своєрідним прологом до всього того, що він сказав у наступних творах. Він був великим працелюбом і сказав багато, і творів опублікував немало, незважаючи на активну протидію з боку недругів. Харчука ще за життя перекладалися на англійську, німецьку, іспанську, вірменську, російську, таджицьку та інші мови. Своїми художніми творами і своєю безкомпромісною поведінкою Борис Харчук наближав світлий день проголошення незалежної Української держави. Помер року від інфаркту в Ризі. Похований на у Києві.
Творчість. Автор.:. «Волинь» (у чотирьох томах, —; друга редакція ),. «Місяць над майданом» (; друга назва «Майдан»),.
«Хліб насущний» ,. «Кревняки» ;.;.:. «Йосип з гроша здачі» ,. «Планетник» ,.
«З роздоріжжя» (1958),. «Станція “Настуся”» (1965),. «Закам'янілий вогонь» ,. «Зазимки і весни» ,.
«Неслава» ,. «Горохове чудо» ,. «Помста» ,.
«Материнська любов» ,. «Школа» ,. «Невловиме літо» ,. «Облава» (1981),.
«Подорож до зубра». Твори, котрі не могли з'явитися за життя автора і були опубліковані після «перебудови»: роман «Межі і безмежжя» (написаний 1966), повісті «Українські ночі» (1988) та «Мертвий час» (1987), начерки роману «Плач ненародженої душі» (1980-ті роки), й.
Із запланованого 4-томного видання творів Б. Харчука з'явилося лише два у 1991 році. Твори Бориса Харчука перекладені, і, мовами. Публікації. Волинь: Роман. Тетралогія. — К.: Дніпро, 1988.: Кн. 1-2. — 567с.; Кн. 3-4. — 751.
Довга гора: Роман. — К.: Рад. Письменник, 1979. — 293. Кревняки: Роман. — К.: Дніпро, 1985. — 514. Місяць над майданом: Роман. — К.: Рад. Письменник, 1971. — 280. Хліб насущний: Роман. — К.: Рад. Письменник, 1976. — 246.
Горохове чудо: Повість. — К.: Веселка, 1968. — 112. Йосип з гроша здачі: Повість. — К.: Веселка, 1969. — 140. Невловиме літо: Повісті. — К.: Рад.
Письменник, 1982. — 343. Неслава: Повість. — К.: Рад. Письменник, 1968. — 130. Подорож до зубра: Повісті / Худож. Д. О. Лукомський. — К.: Рад.
Письменник, 1986. — 368 с., іл. Помста: Повість та новели. — К.: Веселка, 1970. — 279. Розстріляні ночі: Нариси. — К.: Дніпро, 1979. — 66. Далека стежка до весни: Повість // Вітчизна. — 1983. — № 4. — С. 20-62. Облава: Повість // Київ. — 1983. — № 11. — С. 79-101.
Ой Морозе, Морозенку: Повість-легенда // Вітчизна. — 1983. — № 12. — С. 24-47. Мар'яна: Повість //Вітчизна. — 1986. — № 4. — С. 19-89. Останні оповідання: («Слово»; «Іде»; «Вйо»; «Постріляний»; «Порубаний»; «Нічна стежка») // Київ. — 1991. — № 1. — С. 9-18. Свічка // Оповідання-87. — К., 1988. — С. 345-365. Смерть у Москві: Оповідання // Київ. — 1993. — № 11. — С. 8-17. Чортів закрут: Новела // Вільне життя. — 1983. — 16 трав.
Примітки. Твори: В 4-х т. — К., 1991. — Т. Література.: Словникова частина: в 11 т. /; гол. Проф., д-р. — Париж; Нью-Йорк:; Львів; Київ: Глобус, 1955—2003.
Історія української літератури ХХ ст. — Кн. 2. — К.: Либідь, 1998. Антонюк-Следзінська Л. Борис Харчук і Крем'янеччина // Діалог. — 1997. — 28 черв.
Скачать Книгу Борис Харчук Планетник
Борис Харчук — родом і серцем з Волині // Гром'як Р. Література Золотого вересня. — К., 1989. — С. 228-250. «І трапилося непередбачене»: Штрихи до портрета Б. Харчука // Русалка Дністрова. — 1994. — № 17.
Літописець Волині // Народне слово. — 1991. — 16 серп. Василишин О. Борис Харчук і «Просвіта» // Вільне життя. — 1993. — 22 черв. — (Рядок з біографії краю). Василишин О. Слава і «Неслава» Бориса Харчука // Вільне життя. — 1992. — 22 трав. Таврований доносами // Дзвін. — 1991. — № 9. — С. 141-144. Невичерпність // Літ.
Україна. — 1983. — 27 жовт. Художні обрії Б. Харчука // Вільне життя. — 1981. — 13 верес. І тільки ненька не засне // Народне слово. — 1991. — 13 верес. Мельничук Х. Звучить слово майстра // Колгоспне життя. — 1990. — 12 трав.
Моліцька Г. Харчукова світлиця // Свобода. — 1992. — 24 листоп. Слабошпицький М. Побачити в дорозі: Спогад про Б. Харчука // Україна. — 1991. — № 15. — С. 12-13. Дорога до сина: Образ матері в творах Б. Харчука // Вільне життя. — 1989. — 30 лип. «Слово живе, коли обкипить кров'ю»: Про дружбу Б. Харчука та Я. Сороки // Русалка Дністрова. — 1994. — № 4.
Таким пам'ятаю Бориса Харчука: Спогади. Фрагмент // Тернопілля’96: Регіон. Річник. — Тернопіль, 1997. — С. 470-472.
Харчукова криниця. — Збараж: Пегас, 1992. — 31. Про батька // Слово і час. — 1992. — № 1. — С. 54-55.
Чернихівський Г. Борис Харчук і Крем'янеччина //. — 1996. — № 14 (лип.).
Чернихівський Г. Співець отчого краю // Рад. Село. — 1986. — 27 лют. Посилання. Це незавершена стаття про.
Борис Харчук ПЛАНЕТНИК Повість - легенда Мене перекинули агрономувати під Славуту. Так я опинився в селі Вер-бівцях, де й порадили стати на квартиру до Олени Булиги. Я прийшов до неї травневого вечора.
Зупинився за причілком і задививсь. Коло хати цвіте вишня, на порозі сидить бабуня.
Вона тримає на колінах мищину. Встає вечірня зіронька. Бабуня щось повільно жує. Не довечеряла й покинула. Її не бере сон. Такою я і застав її — Олену Булигу: в ізсунутій на потилицю хустині, у камізельці, сиділа на дубовому порозі, спустивши ноги в шкарбунах на зачов-ганий камінь, і дивилася в небо.
Пробираючись між зорями, летів супутник. Вона спостерігала за цією зіронькою й запитала: — Літаєш? І вдруге: — Літаєш?
Зеленаво-голуба цяточка рухалась і миготіла. Стара обіруч тримала мищину з недовечірком. Коли супутник закотивсь, я привітався й сказав, чого прийшов. — А ви часом не впали з неба? — запитала вона радо.
Я подумав: насміхається з мене, й відповів, що я агроном і не відриваюся від землі. — Небо нам усе дарує. — така була відповідь, у якій приховувалася загадковість і цілковита байдужість до моєї професії. Це мене трохи роздратувало, я кинув: — Так приймете?
Вона забідкалася: — Так у мене ж нема корови, — показала свою мищину. — Товчу й товчу вермішель з плавленим сиром, а вам же треба і молочка, і. — ставлячи свій недовечірок поруч себе на порозі.
Я сказав, що від молока відвик — не малий, але стара не повірила. — Усім молока хочеться, та де його взяти? — обізвалася й завершувала: — Квартируйте, якщо хочеться. Живіть чи в хаті, чи в спальні. Усе одно пустіють — я собі на кухні. Бо скільки мені треба?
Стара не стояла за ціною. Вона безсрібленниця — про гроші не хотіла й чути, вважаючи їх просто за ніщо.
Відмахувалась руками, як від докучливого непотребу. Важко підіймалася, кажучи: — Аби сіла, уже й приклеїлась. Я подав руку, допомагаючи їй звестися з порога, й вона запросила на оглядини. Заклацали вмикачі, спалахнула електрика: веранда, кухня, спальня — скрізь прибрано, чисто.
У світлиці на вікнах, на столі — квіти, на застеленому дивані — горою вишиті подушки. Пахне зіллям. Нема кому смітити, вносити нелад. Мені сподобалося. — Подобається, то й живіть. За гріш не купиш маку, а за грив ню правди. Мені б живе слово, бо я говорю зі всім на світі й сама із собою.
Живіть, може, мене поховаєте. Живіть скільки прийдеться, а грошяччя бережіть собі, — розбалакавшись, стара наче співала, не даючи вставити й слова. Я попросив вимкнути репродуктора. — То таке, — сказала, висмикуючи штепселя, — він собі бубнить, але я не чую: воно не для мене. Колись боялася не проспати наряд, а зараз і це пусте, — яка з мене робітниця? Їй було, може, всі сто літ, але, видно, невгамовна, працьовита замолоду, вона залишалася непосидющою, чепурною й охайною на старість. У неї я й заквартирував.
Досвітком мене забирав самоскид, що возив на поля міндобрива. Приплентувався ввечері, приносячи в сіточці хліб, згущене молоко в банках, що траплялося в продмазі.
Стара до пізньої пори, аж до заходу сонця, поралася в городі. Вставала ще до сигналу мого самоскида, будила мене й уже була зарошена: від неї віяло кропом, морквою, петрушкою і прозорим світанком.
Було в неї і кілька інкубаторних курок, яких називала вона «інкубаторами». Її завжди супроводжував, гордо ступаючи по п'ятах, чорний кіт, який не мав ім'я, — просто кіт, хвіст трубою. Під вишнею, яка все ще цвіла, я зробив лавку й поставив стола: тут ми вечеряли. Хата Олени Булиги стояла під горою. З порога, а особливо з-під вишні, відкривався звабливий чарівний світ. В Україні скрізь є такі невимовно дивні місця, які полонять своєю красою: так і підмиває, так і хочеться гукнути самій природі — годі, зупинися, нічого красивішого більше не треба.
Ми сідали на лавку під вишнею, а перед нами, за гомінким асфальтом, який пролягав трасою через село, за людськими городами, у густих лозах і в глибоких берегах текла Вілія. Скипаючи, вона з бурхливим клекотом вихоплювалася з-під шлюзу. За високою греблею розлилось озеро, затопивши широку долину. Ні гомону, ні хвилі — суцільне синє плесо. Біля цього берега, на мілководді, росли очерети, а за озером відразу починався ліс. Червоний сосняк вкриває гору, знімаючись у небо. Він не заступив неба, бо було високе.
На широкоспадистій, похилій горі, на її білому камені, де не могли вчепитися ні трава, ні кущ, там і сям стриміли поодинокі карячкуваті сосонки, а за ними, з далини, виднілися руїни замку і білостінний собор — в Острозі. Шпиль на мурі фортеці й соборні бані висіли над землею, наче в самому небі. Не тільки річка, гребля, озеро, а й ліс, і безмежні поля навколо наче знялися увись і ширяють, дивуючи своєю красою весь білий світ, наповнюючи його вщерть своєю неповторністю. І нема цьому ні кінця ані краю. І все, що я бачив, що спивав своїми очима й не міг одірвати зору, не було б таке вразливе, пам'ятне й живе, якби не було Олени Булиги.
Стара не просто вписувалася в незвичайну картину, здавалося: не будь її, спиниться Вілія, зміліє озеро, повсихають сосни, гори западуться, спустіють поля, а далекі обриси замку й собору розтануть у небі. Вона була невід'ємною частиною всього цього.
І як не можна уявити собі без неї ні хати, ні городу, ні кількох курок — «інкубаторів», ні погордливого кота — її малого світу, так годі уявити і той великий навколишній простір. Тут усе її знає, запам'ятавши назавжди, —. Від запилюченої споришиночки під порогом і до зірки в небесах, яка купається в озері, вигойдуючись на вервечках своїх променів. Нам гарно й добре вечерялося. Не заважала гуркітлива траса і гук тракторів. Гори, ліс, поля й озера вловлювали, поглинали й гасили скрегіт заліза і надсадність моторів. Теплими травневими вечорами Олена Булига зосереджено й помірковано оповідала мені легенду про Планетника, оповиту чарами давніх часів і наче облиту мінливим сяйвом місяця.
А почалося з квітки, з нарциса. Планетник був малим хлопчиком. Він, як усі ми, прилетів з вирію казки на свій берег. Тоді й не помишляв, що йому судилося стати бурівником, хмарником. Бо хто знає, що йому написано на роду? Ми всі, мов листя на дереві, — кожен листочок інакший.
Мати порпалася на городі, він сидів у хаті, у вікні, бо ще було зимно. Не знав, що таке штанці: тоді довго ходили у самих грубих та довгих сорочках. Спостерігаючи, як мати працює заступом, певно, починав дещо розуміти. Мати, не розгинаючись, розпушувала холодну землю, лазила на колінах, розминаючи кожну грудочку, дихала, хукала на неї, віддаючи їй своє тепло і свій дух; вправно пробивала пальцями ямки і жваво та побожно тикала й тикала, набираючи з прополу насіння, яке вигрілося у численних вузликах за зиму. Так з кожною весною творилася грядка. Коли вона була чорна й м'яка, рівненько заскороджена1 і коли мати, схилившись на держално важких дерев'яних грабель, дивилася на сонце та усміхалася, кличучи його до себе й до своїх грядок і сама пориваючись до нього, впускала сонце собі в коси, в голову і в саму душу, — хлопчик танцював у вікні, теж поривався до сонця. Його охоплювала така радість, що вибігав босоніж, в одній сорочині, на поріг, лепетів щось незбагненне.
І, кинувшись у поривистий танець, вибивав ногами дрібушечки й ляскав у долоні. За те був битий і голосно плакав. Цілу зиму сидів у курній хаті, наче ота насінинка, запхнута й зав'язана в торбинку.
Чимало вузликів висіло у сухих кутках під сволоком і лежало в кобашці. Втішався, гріючись, у теплому просі на печі.
А ще було втіхою, коли корова привела теля й окотилися вівці. Маленьке телятко, дрібні ягнятка жили в хаті. Хлопчик розумів їхню мову, сам мукав і бекав: разом чекали тепла. З ранньої весни й до морозів не хотів повертатися до хати, навіть у ній спати, бо на те була клуня.
Він ріс, як біб на городі, як журавель на болоті. Найбільшою мрією стало самому щось посіяти і щоб воно зійшло. Хлопчик і робив це, наслідуючи маму.
Серед літа, після теплого дощу, пересадив у глевке болото траву, але вона чомусь не прийнялася. Нарешті, коли трішки підріс, мати пообіцяла, що він сам посадить щось на городі. Про це багато й радісно мовилося взимку, коли вікна були так замуровані морозом, що крізь них нічого не було видно. Кожного разу, заглядаючи і до своїх торбинок-вузликів, чи не поточили їх миші, мати казала: — Ось дочекаємося весни.
Його це захопило: весна снилася йому з ночі в ніч, і він оповідав свої сни теляткові, ягняткам: «Я знову бачив весну. Чуєте: вона — у вінку!» У ті сиві часи, як і завжди, хліб діставався нелегко. Хіба даром приказують, що він у поті чола? Орали сохою, в яку запрягали волів. Не знали заліза, бо воно йшло на списи і шаблі. І хати ставили без жодного цвяшка — не те, що зараз.
Одначе, перш ніж зрубати зруб, а чи виліпити ліплянку, відводилося місце, яке рідко дару- вав кріпакам пан, а частіше воно переходило в посаг. Місце заздалегідь обживалося — садився садок, оброблявся город. Зводилась хата, а навколо неї вже й росте, і цвіте. Така хата була й в хлопчика. А її низькі маленькі вікна заслоняли квіти.
Спочатку цвіли нарциси й тюльпани. Тоді засвічувалися, як ліхтарі, мальви. За ними — калина, а вже потім зозулині черевички, повні півонії, ще повніші й пухнастіші жоржини, а під осінь жовті баранці й сивий мороз. А ще втесувався серед них самосійний соняшник, як сторож у житньому брилі. Розкошували там кручені паничі й розтріпана наречена. Дикі ромашки біліли розсипом у мураві.
Хміль крутився по тичині, забравшись на стріху, а по ньому вилась повійка, яка розплющувала очі зі сходом сонця, а із заходом заплющувала. Явори і ясени, дуби і липи, здавалося, народили цю хату, а хата вродила яблуні, вишні, груші, сливи і насіяла навколо себе квітів. Вориння замість воріт, перелаз замість хвіртки і журавель-криниця край вулиці — одна на цілий куток, теж були, як вроджені, мовби їх ніхто ніколи не ставив, не копав. Як і широке гніздо на хаті, біля димаря, де жив бузько-мудрець: він відчиняв своїми крилами весну і зачиняв літо. Чому ж дивуватися хлопчикові, що зі своєї зав'язі нічого так не хотів, нічого так не прагнув, як щось посіяти й посадити? Сніп жита на покуті -«дід» і тепле просо на печі заохочували до цього.
І ось він дочекався весни. Мати дозволила йому пересадити нарцисика з-під хати на город. Адже ж ця квітка росте з цибульки, яку висаджують восени. Усе ще ходив безштаньком. Закутаний у хустину, кінці якої пущено попід пахви, в сірячку із закасаними рукавами й довгими полами, в личаках, намотаних до колін, скидався на дівчину, а ще більше на якусь прояву, мовби він і не чоловічої статі. Оченята бистрі. Руки беручкі.
Землю зверху розпустило, а всередині вона була ще промерзла. Хлопчик присів біля нарцисового кущика, обдивився його зі всіх боків, погладив гривку, яка зійшла з-під снігу, зеленіючи, і почав викопувати. Робив це своїми пальчиками. Не пошкодив жодного корінчика, переніс гривастого кущика і посадив його коло маминої грядки. Доглядав його з ранку й до вечора. Оченята зоріли: мамина грядка чорніла, а його кущик розпустив зелені коси. Йому хотілося, щоб нарцис швидше зацвів, тому приніс у глечику води і підлив його з рота, щоб вода була тепліша.
Так він підливав квітку кожного вечора. Мати називала його робітником і гладила по голові. З кущика виткнулася стрілка. На стрілці з'явилася бубляшечка.
Стрілка витягувалася, несучи вгору загострену бубляшечку. Його поривало доторкнутися до неї бодай пучечками, але був попереджений, що чинити цього ніяк не можна, бо замацане зів'яне, закоцюрбіє і засохне.
Можна лише дивитися й то не кожному, бо, кажуть, є таке наврочливе око, що його все на світі боїться. Од такого ока начебто худоба миршавіє і нидіє, дерево починає всихати, звір і той утікає. Коли таке наврочливе око гляне на вишню, вона не розцвіте; на тільну корову — корова може скинути теля.
Є і така недобра зла рука нібито. Годі їй до чогось доторкнутися, як воно погибає.
Хлопчик не знав, яке в нього око, тому він, завмираючи, зупинявся перед нарцисом, боязко очікуючи, розцвіте чи захиріє? Уранці вибіг на город, спинився на протряхлій стежці й повільно, тягнучи ногу за ногою, підступив до свого кущика, начеб міг його злякати чи наполохати. Розпустивши крила, із саду вишугнула сойка. Ніби подала йому знак, і він став, віддалік спостерігаючи за нарцисом. Раптом він побачив, як довга стрілка зі своєю бубляшечкою повертається й тягнеться до нього. Малий так злякався, що його аж затрясло.
Очі затьмарило. Він щільно їх склепив і обімлів. Відчув, як йому щось діється всередині, — ласкаве й трепетне, чисте, урочисте й високе. Хтось начеб розсклепив йому очі, хтось начеб узяв його за руку й повів. Хлопчик навшпиньки підступив до кущика, присів і розкинув рученята. Бубляшечка захиталася на довгому стеблі, пориваючись то до однієї, то до другої його долоні. Він не доторкався до пуп'янка.
Довге стебло витягнулося ще дужче, і бубляшечка почала розпускатися. Скидаючи зелененьке сороченя, викрадався білий цвіт. Нарцис розцвів наче з його долонь — став квіткою.
Ця квітка на довгій ніжці була вся біла, а всередині рожевий віночок — непорочність зі знаком сонця. Нарцис, похитуючись, доторкнувся хлопчикові до пальців, і його пелюстки стали ще більші й ще біліші. Хлопчик хотів закричати з радості, кинутися стрімголов до матері, розказати, що нарцис розцвів наче з його долонь, що став найгарнішою у світі квіткою, але онімів, а ноги підгиналися. Єдине, на що спромігся — доторкнувся своїми устами до пелюсточок, не відаючи навіщо.
Вони ніби поцілувалися — дитина і квітка. Він нікому про це не розповів, навіть матері. Затаївся і зберігав як таємницю. На кущах щойно святкувала брость1, береза хвалилася своїми сережками, інші дерева теж почали пуп'янкувати, на грядках кільчилося, ледве пробиваючись з чорної землі, а його квітка вже веснувала. З цієї весни перед ним відкрилося ще значніше: вилупилися курчата, каченята й гусенята. Поки що їх не випускали надвір — кволі. Але він мусив кришити їм варені яйця, сипати крупи, годуючи їх, напувати з черепка, щоб згодом, коли підростуть, берегти курчат і каченят від шуліки, сивої ворони й сороки, а гусенят гонити пастися.
Малеча любила дзьобати з його рук, і йому це подобалося. Квочка, качка і гуска не поривалися його бити і не відганяли від своїх виводків. Навпаки, задоволено сокотали, тактали й ґелґотали. І він озивався до них: — Ціп-ціп. Жоден жовтий кволий «клубочок» не пропав. А нарцис цвів, і, здавалося, що ніколи не перецвіте й не осиплеться. Мати пошила торбинку, дала цілушку й цибулину.
Хлопчик повісив торбинку через плече, взяв у руки прута і погнав гусей до води. Сидячи на березі під вербою, придивлявся до нового світу, який гомонів навколо. Патлата верба, нахилившись, щось казала річці; Річка, несучи хвилі, щось плюскотіла вербі. Та де йому збагнути їхню мову? А все ж те, що бачив навколо, — не жило само по собі.
Небо зі своїми хмарами й зі своїм сонцем перекидалося в річку — хмари і сонце ходили по її дну. І край берега, і він сам теж відбивалися в річці, й так можна було сидіти хоч цілу вічність, солодко спостерігаючи, як у дзеркалі води доторкаєшся головою і до хмар, і до сонця. Затямлював: небо є скрізь.
Воно виповнює собою глибоке озеро за греблею, до нього, у його синяву тягнеться травиця, яку пощипують гуси, на горі, ніби піднесений у високості, росте ліс, а за горою бовваніють, наче сняться, спускаючись із неба, фортечні мури і білий золотоверхий собор. Та найсолодше було йому перекинутися горілиць і впиватися синявою. Спробував дивитися й на сонце, але воно засліпило. Засльозився, в очах довго різало.
Розлігшись, заклавши руки за потилицю, раював: небо голубе, ясне і непроглядне. Що довше на нього дивишся, то воно ще блакитніше, ще ясніше й непроглядніше. З'явилася хмарка. Пливла, відкидаючи тінь. Що діялося в небі, те відразу ж, по-своєму, починало діятися і на землі — було подібне, але переінакшене: чудернацьке.
Сяяло сонце, і земля блищала. Набігли хмарки, скидаючись то на білих гусей, то на кучерявих баранців, і скрізь лягли косуваті рухомі тіні.
Йому ввижалося: хмарки — це худоба сонця. Сонце виганяє свою худобу, а вона розбродиться чередами. Сонце пасе її в небі, як він гусей на землі. Вражений тим, що сонце — пастух! — втупився оченятами ввись, про все забувшись. Він і не помітив, як з мокрого кутка — з північного заходу насувалося рогате хмарище, мовби чорний-пречорний бугай.
І лише тоді, коли знявся шалений вихор — бугай крутнув головою, пастушок скочив на ноги. А бугай уже над ним, заступаючи собою вигін, озеро, річку, ліс. Він хльоскав вогняним хвостом, ревів, наставивши роги, а з-під його ратиць сипався дощ із градом. Не чекаючи, коли пастушок цвьохне лозиною, гуска заґелґотала, забила крильми, скликала гусенят, і вони вервечкою побігли за нею з вигону додому. Дощ із градом сікли, били в обличчя й по голові. Він згадав про свою квітку: зробив з торбинки каптура, підняв поділ сорочини і через калюжі погнав зі всієї сили додому.
Ковзаючись і зашпортуючись, прибіг на город і запізнився: висока ніжка нарциса зламалася. Голівку їй відтяло, пелюстки розкидало й прибило болотом, а сам кущик розпався. Його присипало градом. Квітка перестала жити. Малий почервонів, зціпив зуби і міцно стиснув кулаки. Впершись ногами в землю, він підняв угору голову.
З нього знесло каптура й відкинуло геть. Зроду не стрижене волосся, намокнувши, прилипло до чола, до вух і шиї. Він м підняв свої міцно стиснуті кулаки і, грізний, похмурий, пішов проти хмари. Сорочка розпанахана, а очі палають. Блискавки ламалися над його головою — на якусь мить робилось так ясно, що аж боліли очі.
З дерев опадало, згорнувшись, молоде листя, а цвіт згорав й іржавів. Небо темніло, бив грім, аж земля вгиналася. Ще густіше полив дощ. І град, завбільшки з горобині яйця, знищував городину. Хмара облягла, накривши світ, і стояла непорушно. Хлопець вдивлявся в чорний небозвід, наче хотів розняти хмару і, несамовитий, пробивав її закляклими кулаками. Не схилявсь, не ховав свого лиця від дощу й граду.
Ще раз різонула блискавка. Малий відчув, як йому осмалило брову.
Брова аж зашкварчала. Гучно тріснув грім і подаленів.
Хлопець кинув очима через плече — там, за річкою, на горі, зайнялася сосна. — Туди і йди! — крикнув до хмари. — і дивився ще різкіше, і ще нахрапистіше гнав її кулаками.
Угорі заклекотіло, загуло. Невблаганна холодна хмара зрушилася з місця. Хлопчик побачив, як це сталося: хмара зворохобилася, заклубувала, піднімаючись над ним. Він стояв на городі, врісши по коліна в землю. Гроза перейшла на ліс. Виглянуло сонце, і світ обновився. Кинувшись за ним, мати знайшла його на городі.
І коли мати вихопила його з глею — забрьоханого, в порваній сорочці, — узяла на руки, він зашептав, наче в гарячці: — Я, мамо, бився з бугаєм. — Ой синку, нам городину вибило.
Десь-то і поле наше пропало. — бідкалася, несучи його, мати. — Я думала, що ти в клуні або в хлівці.
А він вишептав: — І я його подужав, мамо. — та й заснув у неї на руках.
— Ой, бідна моя головонько. — голосила жінка, думаючи своє і не слухаючи його. Але він не переспав своєї пригоди, захворів, зліг і мусив переслабувати.
Мати пересіювала-пересаджувала город, а поле не було чим. Рідко вступала до хати, щоб набрати й поставити хворому кухлик свіжої води, а він допитувався в неї: — Як там, мамо, моя квітка? Мати відповідала: — Ой, не мороч голови, хоч би ти мені швидше піднявся, синку. Хлопчик хирів: не обійшлося без знахарки. Випав присвяток, і мати повела його, не дочекавшись неділі. Пішли левадами, через ліси.
Аж на третє село. Трохи вона його несла, трохи ішов. Знахарка була ще не стара. Стримана і поважна, нікому не відмовляла в біді — зналася на зіллях і коріннях, лікувала від усіляких хвороб, які знімаючи, які проганяючи, а які заклинаючи. Малий виздоровів, одужав — про знахарку й про її слова можна було забути. Він знову пас гусей.
Начесав з корови шерсті й зробив собі м'ячика. Сільські вітрогони прийняли його до свого гурту: ніхто не вмів скачати такого м'ячика.
Але й ніхто не міг зрівнятися з ним, граючи в гилки1. Діти розсердилися на нього, викрали м'ячика, а його прогнали. Він запитав маму, чому його проганяють, кривляються, кидають у нього камінцями, й дістав за це між плечі штурхана.
— Рік неврожайний, подушне плати, кріпаччину відробляй, а тут ще й ти? — заголосила мати. Прогнаний дітьми, нагриманий матір'ю, він посмутнів, став журно задумуватись. Чи в ньому щось зламалося, що перецвів, не доцвівши, як побита градом квітка — його нарцис? Нипав по селу приблудою.
Матері як за ним приглянути? Її мучило: вивезти, витягнути, щоб не опухнути з голоду та не замерзнути від морозу — ось чим переймалася.
Якось він поважно, мовби цілком дорослий, а тому суворо обізвався до неї: — Я, мамо, виплекаю квітку — я стану над громом. — вона, кваплячись із серпом на поклик ланового, теж сердито обізвалася до нього і сварливо нака зала пильнувати хату й пташву. Від цього став ще сумніший. Жура шелестіла йому над головою, як сухе листя на тому дубі, що замели сніги.
Візок дитинства не котився згори, а під гору: його треба було пхати, як біду, щоб біда не пхала додолу. Схожі: Учень знає: короткі біографічні відомості про письменника; зміст першої частини повісті «Планетник» Тема: Б.
Харчук «планетник». Роздуми про сенс людського життя, моральний вибір кожної людини Харчук А. Інформаційно-комунікаційні технології активізації навчального процессу у вищих навчальних закладах мнс україни / А. Лаврова до василіан, а потім до Перемишля до гімназії. Борис учився дуже добре і вчасно почав заробляти собі на хліб лекціями. Борис Ілліч Олійник народився 22 жовтня 1935 року (с. Зачепилівка, Новосанжарського району, Полтавської області) Поляруш борис Юрійович (22.
1952, Кривий Ріг Дніпропетр обл.) – філософ, канд філос наук (Потреба в праці як основа соціальних. В книге «Правильно ли мы говорим?» Борис Тимофеев, описывая случаи скопления гласных и согласных звуков, пишет: «А может быть, вам. «Мій земляк Володимир Даль» та «Мій земляк Борис Грінченко у 2012 році» та з метою привернення уваги учнівської молоді до життя і. Екологічне право: навч пос. для курсантів, студентів і слухачів вищих навчальних закладів / Харчук А.